«Не горлиця тиха та солодкоголоса, а зіркий орел…» (Йоасаф Горленко) 1705–1754

Коли добігало кінця земне життя одного великого святителя і сподвижника, українська земля народила і подарувала світові іншого. Коли один із найбільших письменників слов’янського світу Дмитро Туптало Ростовський видрукував завершальний, четвертий том епохальних «Житій святих», у світ прийшов Йоасаф Горленко, життя і «Житіє» котрого стає рівнодостойним продовженням ідей і справ великого попередника. Вражає подібність, певна тяглість ідей, співмірність справ і життєвих доль цих українських святителів, проповідників, просвітителів і вихователів, письменників, велетнів духу, які прислужилися всьому слов’янському (і далеко не тільки слов’янському!) світові. Про те, настільки сильною була спрага християн на таку особистість, як Іоасаф Горленко, у повісті з ХІХ ст. Н. Кохановської-Соханської написано так: «…и такова та церковная нужда была, что… воздвигла на БЂлгородской кафедрЂ владыку Іоасафа Горленка – не горлицею тихою и сладкогласною, а зорким орломЪ, который далеко прозиралЪ и высоко в когти бралЪ». Горленко був суворим до несумлінних християн (на цій рисі вдачі наголошує Валерій Шевчук в оповіданні «Йоасаф»), та водночас – милосердним до стражденних. Дотримувався аскетичного способу життя, віддавав свій час молитвам та читанню, невтомно підвищував освітній та моральний статус своїх співвітчизників, а за приятеля мав найдостойнішого з-поміж них – філософа Григорія Сковороду.

«Малоросійський родословник» В. Модзалевського1 зафіксував шляхетність родоводу Якима Андрійовича Горленка. Яким Андрійович – це світське ім’я видатного освітнього і церковного діяча Іоасафа Горленка, який народився 8 вересня 1705 року в Прилуках (теПер Чернігівська область) у родині прилуцького полковника Андрія Дмитровича Горленка та Марії Горленко – доньки гетьмана Данила Павловича Апостола. Близькою ріднею Йоасафу Горленку є Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, котрому святитель доводиться дядьком.

«Житіє преосвященного єпископа Білгородського Іоасафа Горленка», написане у 1791 році іншим племінником святителя – Іллєю Івановичем Квіткою – з найперших сторінок акцентує увагу на високому призначенні майбутнього Йоасафа, котрий «…отъ самаго почти младенчества Своего, часто разсуждая о суетности временной жизни, оставилъ домъ Своихъ родителей, почести, богатство и все, что глазамъ человеческимъ казаться можетъ пріятнымъ и привлекательнымъ, принялъ жизнь сходственную съ евангельскимъ ученіемъ, как Спаситель говоритъ: «Никто же, иже оставитъ домъ или родителей, или братію, или сестры, или жену, или чада ради Царства Божія, иже не приметъ сторицею во время сіе и в вЂкъ грядущій животЪ вЂчный» (Марк., гл. 10, ст. 29,30).2 На диво раннє усвідомлення свого призначення постає воістину в ореолі подвигу, бо ж батькові мріється, що син успадкує не тільки маєтки, а й посаду, тобто згодом стане так само полковником Прилуцького полку. І то закономірно, оскільки прадід був «полковникомъ; сынъ его Димитрiй также служилъ полковникомъ. Они оставили потомству своему многiя имЂнiя, жалованныя за ихъ вЂрную службу отъ Всероссiйскихъ Монарховъ».

Солодкі батькові мрії розвіюються у сяйві сонця на заході, в променях якого йому привиділася Божа Мати, а біля ніг її – син Яким у молитві. Те чудесне видіння батько забуде, згадає про нього лише напередодні власної смерті, але забере в могилу таємницю: так нікому і не зізнається, що саме сказала йому тоді Божа Мати.

На восьмому році життя батьки віддають сина Якима до Києва «для обученія словесным наукамЪ». Послуговуючись записами самого святителя (у першій частині «Житія») та свідченнями очевидців (у другій частині), Ілля Квітка простежує в роках і подіях шаблі духовного росту і морального змужніння майбутнього святителя Йоасафа. Так, онук гетьмана Данила Апостола не справдив палких батькових сподівань (не став «преемником чина своего и мЂста, т.е.полковником Прилуцкого полка»), а вже маючи від роду 11 років, прийняв тверде рішення – залишити світське життя. Реалізовано було цей намір, коли юнакові виповнилося 16. Батькам же відкрив свої правдиві наміри, коли мав 18 років. Не отримавши батьківського благословення, вдається до обману: виїздить до Києва ніби для завершення навчання, а насправді ж поселяється в Київському Межигірському монастирі, де цілий рік перебуває «подЪ искусомЪ», тобто під тяжким випробуванням: чи насправді твердим є намір посвятити себе високому покликанню. А щоб батьки передчасно не дізналися про це, він залишає в Києві свого слугу, котрий отримує листи від батьків Йоасафа, привозить їх йому в монастир, а відповіді, написані сином ніби з Києва, відсилає в батьківський дім.

Власноручні записи святителя зафіксували ці найголовніші моменти, а також небачену рішучість та дивовижну силу духу, коли всупереч волі батьків, після цілого року випробування та перевірки на готовність «нести монашескіе подвиги», Горленка було пострижено – на 20 му році життя – в перший ступінь чернецтва та йменовано Іларіоном. Тільки тоді батьки «послЂ многих слез и печали» перестали противитися «благому дЂлу» свого сина і дали йому бажане благословення…

Ім’я, з котрим святитель увійде у вічність, тобто Йоасаф, було надане 21 листопада 1727 року: постриг здійснив ігумен Київського Братського монастиря, він же водночас і ректор Києво-Могилянської академії – Іларіон Левицький. А 6 січня 1728 року тодішній київський архієпископ Варлаам Ванатович надав Горленкові чин ієродиякона та призначив його викладачем Києво-Могилянської академії. «Сіе званіе проходилЪ онЪ три года», – так Ілля Квітка окреслив рівновеликість просвітницької та богослужебної місії святителя, а також його спроможність нести їх обидві.

Наступний етап поступу – 30-літній вік, коли з волі архієпископа Рафаїла Заборовського Йоасаф Горленко стає ієромонахом у кафедральному Софійському домі, ще через два роки – ігуменом в Лубенському Преображенському монастирі Київської єпархії. І врешті ще один шабель – цариця призначає архімандрита Йоасафа єпископом Білгородської єпархії, і сталось це, наголошує Ілля Квітка, від народження на 43 му* році життя, а від вступу в чернецтво – на 23 му році. Отже, упродовж трьох років – викладач у Києво-Могилянській академії, ігумен, а згодом архімандрит Мгарського монастиря (1737–1745), намісник Троїце-Сергієвої лаври, єпископ Білгородський та Обоянський. Великий поборник істини, фундатор шкіл, церков, видатний проповідник і письменник.

Окрім визначальних у долі святителя років його життя, Ілля Квітка акцентує увагу на видіннях та пророчих снах, які бере із вцілілих щоденникових записок Йоасафа Горленка3. Все це (по-бароковому ускладнена градація із чисел та чудесних видінь, снів) послідовно здійснюється заради того, щоб ваговито і переконливо прозвучало мотто: «Внимая прохожденію из званія вЪ званіе сего Богоугодного мужа, каждый сознаетЪ, что ПромыслЪ Божiй, прiуготовившiй Его отЪ юныхЪ лЂтЪ къ сему великому служенiю, Имъ руководствовалъ».4

З особливою сердечністю і виразним акцентом на патріотичних почуттях українця Йоасафа Ілля Квітка розповідає (в другій частині свого твору) про те, як на останньому році свого життя слабкий на здоров’я владика просить дозволу Святійшого Синоду на відвідання Київської єпархії, а також міста Прилук, щоб побачитися і попрощатися зі своїми батьками. Батько святителя Андрій Дмитрович останні літа свого віку жив «богоугодно»: збудував собі будиночок у лісі, перебував там на самоті в молитвах, і лише на свята приїздив до міста на побачення з родиною. Коли ж під’їхала карета Преосвященного до батьківського дому, то Горленко-старший, замість витримати поважність, батькові належну, ніби ненароком випустив з рук палицю і поклонився до землі, піднімаючи її. Але святитель Йоасаф, запримітивши цей вчинок батька свого, сам тоді зі сльозами на очах кинувся до батькових ніг і підвів його від землі. Декілька годин говорили на самоті батько з сином, і тільки потому святитель сягнув до багатьох справ, залагоджуючи котрі, виявив суворість та принциповість. Так, усовістивши батька, котрий надто поволі робив справу, спонукав його до швидкого завершення будівництва церкви в селі Чернявщина; матір та дружину свого брата святитель суворо дорікає за випікання церковних проскур із чорного борошна, в той час як на столі їхньому білий хліб і вони «надміру дбають про власне насичення».

Доволі часу пробув Йоасаф у батьківському домі, але згодом, передчуваючи близьку смерть, попрощався з батьками, братами та сестрами, з рідним краєм, відслужив Божественну літургію у побудованій і вже освяченій преосвященним Тимофієм Щербацьким Преображенській церкві і вирушив у дорогу до своєї єпархії. Прибувши до села Грайворон, що належало до Білгородського архієрейського дому, в останніх днях вересня тяжко захворів. Під час недуги відвідала його мати, брат Андрій Андрійович Горленко та сестра Параска Андріївна з Харкова, котра була одружена з полковником ізюмського полку Іваном Григоровичем Квіткою. Сестрі судилося доглянути вмираючого святителя до останніх хвилин його життя і вислухати ті пророцтва, котрі невдовзі справдилися. А саме її синові – Іллі Івановичу Квітці – судилося написати найповажніший життєпис свого великого дядька.

Завжди слабкий на здоров’я, останню хворобу свою, наголошує Ілля Квітка, яку святитель терпів понад два місяці, він зніс «съ христіанскимъ благодушіемъ», себе самого підготувавши до вічного життя «елеосвященімъ, исповЂдію и причащеніемъ ТЂла и Крови Христовой». Помер святитель 10 грудня 1754 року. Похований у склепі Білгородського Троїцького собору 23 лютого 1755 року єпископом Переяславським і Бориспільським І. Козловичем. Його мощі були віднайдені нетлінними. 4 вересня та 10 грудня оголошені церковними святами Божого угодника святителя Йоасафа. Після смерті Йоасафа Горленка не залишилося не лише якогось майна чи матеріальних цінностей, а навіть мінімальних коштів на поховання святителя, і Білгородська духовна консисторія змушена була просити Святійший Синод про субсидію. Цей штрих увиразнює сумну закономірність долі українського митця взагалі, а в конкретному випадку – контрастно актуалізує невтомну діяльність святителя по збору коштів на будівництво храмів та шкіл, на допомогу нужденним. Невипадково ж його щоденникові записки доносять інформацію про один із таких віщих снів (Яків «духовникъ Кiевскiй Катедральный, обратившись ко мнЂ, сказалЪ «Будешь архимандритомЪ») напередодні того, як імператриця дарувала Йоасафу на Спасів монастир дві тисячі карбованців і дивлячись на щедрість Єлизавети, «вспомоществовали Іоасафу многія знатныя особы и другие Христолюбивые датели довольно значущею суммою».

Незвичайною є як земна, так і посмертна доля Йоасафа Горленка, нетлінні мощі котрого, згідно із задокументованими свідченнями, зцілили від різних хвороб сотні недужих: «…тЂло и одЂяніе Его ни малЂйше не подвержено тлЂнію; слухъ о семъ разнесся вскорЂ, привлекъ множество больныхъ, страждущихъ различными болЂзнями, кои при служеніи панахидъ о преставльшемся СвятителЂ, бывъ допущаемы къ нетлЂннымъ мощамъ Его, получали освобожденіе отъ своихъ болЂзней, что и нынЂ съ вЂрою приходящіе, къ святымъ Его мощамъ, молитвами Его, получаютъ».5